Виміри богопізнання

Кожна людина, яка навернулася до Бога, починає свій дивовижний і захоплюючий шлях богопізнання. Цей шлях сповнений багатьох несподіванок, загадок, ясностей в одних питаннях та неясностей в інших. 

На цьому шляху є кілька етапів. Я хотів би докладно розповісти про кожний на початку своєї книги. Всі ці етапи хоч і є умовними, тому що людське життя дуже важко класифікувати, проте все наше життя все ж таки має певні періоди, які часто відрізняються один від одного і мають певний шлях розвитку. Отже, етапи богопізнання!

На першому етапі людина лише знайомиться з істиною про Бога. Ця істина для неї досить проста, щоб бути прийнятою. Зазвичай у євангельському християнстві цей етап називають рівнем чотирьох духовних законів. Ці закони прості, містяться на одну сторінку, але включають у собе всю програму життя на землі. Це як насіння, хоч і є малим саме по собі, але має величезний потенціал. Приймаючи істини чотирьох духовних законів, людина входить у новий – незвіданий для неї духовний світ. Початок схожий на народження! Абсолютно незрозуміло, що з тобою відбувається, ясно тільки одне, що ти розпочав нове життя. Найчастіше нове життя приводить людину до церковної громади. В одну з багатьох помісних зборів народу Божого. На цьому закінчується перший етап.

Другий етап – це життя у новій громаді, новому суспільстві, у церкві. Людина розуміє, що вона стала християнином або ж знайшла Христа. На цьому шляху вона дізнається про необхідність хрещення як необхідної умови для початку життя в церкві. Зазвичай хрещення і є для багатьох поворотним моментом у їхньому житті. Усвідомлюючи це, церква дуже відповідально намагається підготувати людину, перш ніж вона прийме хрещення. Одним із суттєвих моментів підготовки є проходження курсу з підготовки до хрещення. На цьому етапі вже з'являється певна усвідомленість та розуміння, де ти і навіщо тобі це потрібне. Іншими словами, другий етап – це рівень знайомства з катехізисом, основами віри та підготовки до хрещення. Фактично цей етап закінчується хрещенням і перед людиною відкриваються нові горизонти для життя в громаді Нового Завіту.

Наступний етап, це знайомство з віровченням церкви як деноменації. Початок цього знайомства відбувався і раніше, але на третьому етапі це стає основним пріоритетом. Однією з підводних каменів цього етапу є «чорно-біле» мислення, яке має на увазі, що церква в яку я ходжу і є істиною в останній інстанції. Знайомство з віровченням дає почуття впевненості у правоті своєї церкви, у її непохитності та істиності. Це і зрозуміло, адже віровчення пишеться таким чином, щоб не було питань та протиріч із текстом Святого Письма. Зазвичай, більшість людей, які стали на цей шлях богопізнання та зупиняються на цьому етапі. Але віровчення, це лише вступ до систематичного богослов’я і воно не відповідає на всі питання, а також не займається вирішенням проблем так званих «важких» місць Біблії, які можуть створювати внутрішню колізію і напругу у віровченні.

Горизонти четвертого етапу богопізнання відкриваються для тих, хто побажав увійти до «когорти» служителів і присвятив себе духовній освіті. Тут відбувається знайомство із богословськими системами, які вже є у християнстві. Насамперед, на цьому етапі відбувається усвідомлення та розуміння того, до якої богословської системи належить церква, куди ходить людина. По-друге, основним інтересом є логічність та послідовність богословської системи, до якої належить ця людина. Саме на цьому етапі людина усвідомлює, що вона православна чи євангелік, кальвініст чи армініанін, преміленарист чи амілінарист. Цей етап має велике значення для пасторів та всіх служителів, які залучені до активної внутрішньоцерковної роботи. Але проблема цього етапу в тому, що богословська система, яку намагаються побудувати на основі Біблії, ґрунтується на логіці та застосовує науковий метод, а інструментом для побудови системи є герменевтичні засади. У цьому нічого поганого немає, але труднощі в тому, що Святе Письмо писали не вчені і не філософи, і текст який вони створювали, не так просто витлумачити тільки за допомогою герменевтики і побудувати послідовну систему за допомогою логіки.

У чому ж складність? А складність у тому, що найголовніше герменевтичне питання: що хотів сказати автор, так і залишається без відповіді. Крім цього, ще однією проблемою є визначення під час дискусії основного тексту зі Святого Письма на ту чи іншу тему. Адже головна дискусійна проблема в тому, що протилежні сторони відштовхуються від різних текстів у побудові доктрини і кожна зі сторін самостійно визначає який ключовий текст є головним і на підставі якого тексту потрібно тлумачити інші тексти, у тому числі і спірні теми Святого Писання.

Загалом, труднощі та проблеми систематики призводять до пошуку нових шляхів у богослов'ї. І тут наступним етапом є стан духовного єднання з Богом, коли раціональна складова богослов'я виходить на другорядний план, а духовні взаємовідносини з Богом виходить на перший план. У богослов'ї цей рівень називається апофатизмом. Апофатизм (заперечення) передбачає, що Бога ми пізнаємо не позитивному сенсі, а негативному. Тобто. через заперечення. Це означає, що ми намагаємось визначити те, ким не є Бог, усвідомлюючи, що те, ким Він є – це таємниця. Інакше кажучи, апофатизм – це визнання непізнаваності Бога. Бог незбагненний і те, що ми знаємо про Нього – лише «крупиця» і при цьому, ця крихта не завжди правильно і адекватно витлумачена. Апостол Павло в одному зі своїх послань пише – «тепер ми бачимо як дзеркалі, неясно…» (1 Кор. 13:12). Павло використовує слово дзеркало, в якому ми бачимо не ясно. І проблема в тому, що стародавні дзеркала були зроблені з полірованих металів, таких як бронза, мідь, срібло, які давали нечітке зображення. Скло з’явилося набагато пізніше (приблизно в ХІІІ ст.) Цікаво, що апостол Павло так характеризує одне з найголовніших джерел одкровення про Бога – Святе Письмо… Якщо Святе Письмо – це не зовсім точне уявлення про Бога, тоді чи є сенс у раціональному пізнанні Бога? Апофати відповідають на це питання в такий спосіб – лише містика веде до взаємин із Богом. Усі позитивні формулювання, як і раніше, не відображають усього, що стосується природи Бога. Великий протестантський богослов ХХ століття Карл Барт є типовим представником апофатичного богослов'я. Ось як він говорить про Бога: «Бог завжди за межами розуміння людини; завжди новий, далекий, дивний, що нескінченно перевершує всі наші уявлення, невидимий, непізнаваний, який нікому з нас не належить. Хто говорить про Бога, говорить про диво… Розуміння Бога для людини є щось… неможливе, нечуване, диво, парадокс». Але апофатизм це глухий кут для богослов'я, тому що заперечення деконструює розвиток. У цьому стані богослов'я не розвивається, а спираючись на негативні елементи приходить до кризи. В принципі,  теологію Барта і називали "кризовим" богослов’ям.

Що ж далі? Невже шлях богословського богопізнання веде у безвихідь? Може праві тоді ті, хто каже, що богослов'ям займатися не потрібно, нібито щоб не уникнути «простоти у Христі»… Загалом, шлях виходу звичайно ж існує і він, як не дивно це звучить, починається коли християнин повертається до Біблії, як джерела зустрічі з живим Богом. Саме Біблія відкриває людині Бога, але вона робить це по-новому і в зовсім в іншому розрізі. Це не означає, що до Біблії людина звернулася тільки зараз, ні. Просто цього разу людина звернулася до Біблії як до єдиного Слова Божого, без посередників та інших тлумачень. На цьому етапі створюється власна система та своє богослов'я. Це якраз те, про що говорить Пауло Коельо – «є два сприйняття Бога: Бог, про якого мене навчили інші люди і Бог, який навчає мене самого…». Тут я навчаюсь у Бога, наскільки я можу Його сприйняти і наскільки я можу вивчити Його Слово. Цей етап відкриває шлях до служіння іншим людям. Тому що тільки тоді, коли навчишся у Самого Бога зі Святого Письма, тільки тоді ти зможеш навчити й інших, щоб вони навчилися самостійного богопізнання.